Посольство України в Республіці Сінгапур
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
| |
 |
Сторінки:
У відповідь на передчасну смерть Шевченка, на занесення її імені в списки царської охранки
письменниця пише про народ-ну неволю, оспівує мужніх борців за народне щастя. Назви цих творів
промовляють самі за себе: "Гайдамаки", "Кармелюк" тощо.
Після восьми років закордонного життя Марія Олександрів-на повертається в Росію і майже десять
років живе в Петер-бурзі. Це були роки активного літературного й громадського життя, плідного
співробітництва письменниці з журналом "Отечественные записки", де були надруковані кращі її рома-
ни російською мовою – "Живая душа", "Записки причетни-ка", "Теплое гнездышко" та інші. У ці роки
Марко Вовчок багато перекладає Жуля Верна, Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна, редагує спеціальний
журнал "Переводы лучших иностранных писателей". З кожним роком увиразнюється грома-дянська
позиція письменниці, все напруженішими стають її стосунки з поліцією. За повість "Кармелюк" і
оповідання "Два сини" царська цензура вимагає притягнути Марка Вовчка до суду. Після душевного
потрясіння, викликаного переслідуванням, і важкої хвороби Марія Олександрівна назавжди виїжджає з
Петербурга. Оскільки Опанас Маркович помер, письменниця вийшла заміж вдруге. Другого чоловіка,
Михайла Лобача-Жученка, часто переводили по службі, тому доводилося вести мало не кочовий спосіб
життя. За таких умов здоров'я жінки не могло поліпшитися. І тільки на Богуславщині, де сім'я прожила
сім років, дихаючи цілющим лісовим повітрям та милуючись красою первозданної природи, Марія
Олександрівна стала бадьорішою. У гості до неї ходять селяни, а вона буває в них. У цьому
мальовничому куточку Київщини Марко Вовчок записує фольклор, повертається до літературної
діяльності, листується з Чернишевським, який повернувся з заслання.
Осінь життя відома письменниця провела на Кавказі. Напа-ди тяжкої хвороби серця не дають їй
систематично займатися літературними справами, але силою волі вона перемагає недугу і працює.
Революцію 1905 року Марко Вовчок щиро вітає. Коли ж царат потопив революцію в крові, письменниця
весь гонорар за нове видання творів переказує в фонд допомоги сім'ям розстріляних робітників.
Демократичним переконанням Марія Олександрівна залишилася вірною до кінця.
Останній притулок видатної української письменниці – кабардинське містечко Нальчик. Тут, під
старою грушею в саду, Марко Вовчок переписувала рукописи. Знесилена нападами задухи, з олівцем і
зошитом в руках засинала над ними, аж поки в одне лагідне серпневе надвечір’я не заснула навіки. На
могилі автора невмирущих "Народних оповідань" у Нальчику варто висікти її ж слова: "Я прожила весь
свій вік, ідучи по одній дорозі і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабкості, як у більшості
людей, але в головному я ніколи не осквернила себе відступництвом". Життя і діяльність Марка Вовчка
підтверджують правдивість цієї заяви.
письменниця пише про народ-ну неволю, оспівує мужніх борців за народне щастя. Назви цих творів
промовляють самі за себе: "Гайдамаки", "Кармелюк" тощо.
Після восьми років закордонного життя Марія Олександрів-на повертається в Росію і майже десять
років живе в Петер-бурзі. Це були роки активного літературного й громадського життя, плідного
співробітництва письменниці з журналом "Отечественные записки", де були надруковані кращі її рома-
ни російською мовою – "Живая душа", "Записки причетни-ка", "Теплое гнездышко" та інші. У ці роки
Марко Вовчок багато перекладає Жуля Верна, Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна, редагує спеціальний
журнал "Переводы лучших иностранных писателей". З кожним роком увиразнюється грома-дянська
позиція письменниці, все напруженішими стають її стосунки з поліцією. За повість "Кармелюк" і
оповідання "Два сини" царська цензура вимагає притягнути Марка Вовчка до суду. Після душевного
потрясіння, викликаного переслідуванням, і важкої хвороби Марія Олександрівна назавжди виїжджає з
Петербурга. Оскільки Опанас Маркович помер, письменниця вийшла заміж вдруге. Другого чоловіка,
Михайла Лобача-Жученка, часто переводили по службі, тому доводилося вести мало не кочовий спосіб
життя. За таких умов здоров'я жінки не могло поліпшитися. І тільки на Богуславщині, де сім'я прожила
сім років, дихаючи цілющим лісовим повітрям та милуючись красою первозданної природи, Марія
Олександрівна стала бадьорішою. У гості до неї ходять селяни, а вона буває в них. У цьому
мальовничому куточку Київщини Марко Вовчок записує фольклор, повертається до літературної
діяльності, листується з Чернишевським, який повернувся з заслання.
Осінь життя відома письменниця провела на Кавказі. Напа-ди тяжкої хвороби серця не дають їй
систематично займатися літературними справами, але силою волі вона перемагає недугу і працює.
Революцію 1905 року Марко Вовчок щиро вітає. Коли ж царат потопив революцію в крові, письменниця
весь гонорар за нове видання творів переказує в фонд допомоги сім'ям розстріляних робітників.
Демократичним переконанням Марія Олександрівна залишилася вірною до кінця.
Останній притулок видатної української письменниці – кабардинське містечко Нальчик. Тут, під
старою грушею в саду, Марко Вовчок переписувала рукописи. Знесилена нападами задухи, з олівцем і
зошитом в руках засинала над ними, аж поки в одне лагідне серпневе надвечір’я не заснула навіки. На
могилі автора невмирущих "Народних оповідань" у Нальчику варто висікти її ж слова: "Я прожила весь
свій вік, ідучи по одній дорозі і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабкості, як у більшості
людей, але в головному я ніколи не осквернила себе відступництвом". Життя і діяльність Марка Вовчка
підтверджують правдивість цієї заяви.