ПРЕС-РЕЛІЗИ
ВИСТУП Президента України Леоніда Кучми на урочистому зібранні,
присвяченому 12-й річниці Незалежності України
присвяченому 12-й річниці Незалежності України
Шановні учасники урочистого зібрання!
Високоповажні гості України!
Дорогі співвітчизники!
На історичному календарі - щедрий місяць серпень. І знову кожен з нас промовляє у цю благодатну,
освячену волею і щастям мить: "З днем народження, рідна Україно!"
Чергова річниця Незалежності України - не тільки час, коли треба підбити підсумки пройденого країною, але
й дата, коли належить дати відповіді на найбільш актуальні питання сучасної доби. Найголовніше з них - як
вище державне керівництво України оцінює пройдений шлях і що запланувало на майбутнє?
Усі ми знову і знову повертаємося у доленосне літо 91-го. Так було дотепер, так буде і через сотні та тисячі
літ. Бо подія, яка осяює сьогодні наші серця, підноситься своєю величчю над усіма нами, українцями -
мертвими, живими і ще не народженими, - підноситься на саму вершину нашої національної сутності, на
вершину, до якої пролягають довгі та страдницькі віки боротьби за волю. І з якої видніються неозорі
виднокола нових віків щасливого життя - на волі.
Правильно кажуть: велике бачиться на відстані. Можливо, ті, хто прийде на цю прекрасну і вільну землю
після нас - глибше і повніше осмислять грандіозність того, що сталося 24 серпня 1991 року.
Однак перед наступними поколіннями ми маємо одну, але колосальну перевагу, бо ми і тільки ми, нині
суще покоління, здобули Незалежність України.
Шановні співгромадяни!
Сьогодні на сцені, на якій вершиться історія, над нами височить новий часовий відлік - Україні сповнилося
дванадцять.
Саме стільки - 12 місяців - триває планетарний цикл обертання Землі навколо Сонця. Цю циклічність
прийнято вважати оптимальною у будь-яких сферах, у тому числі - і в суспільно-історичних.
Для України дванадцята річниця Незалежності певною мірою символічна. Символічна, оскільки не раз у
нашій непростій історії так уже було, що наша країна зазнавала фатальних втрат саме після виснажливого
дванадцятиріччя.
Таким став трагічний 1930 рік, коли на дванадцятому році після Четвертого Універсалу, проголошення
державної незалежності Української Народної Республіки - наша країна була на порозі найбільшого в історії
людства штучного Голодомору. Тоді за своє природне прагнення до свободи і за право самостійно
господарювати на своїй землі заплатили життям мільйони господарів найбагатших на планеті чорноземів.
Таким став 1660 рік - тоді Юрій Хмельницький, передавши Україну під управління Речі Посполитої, зрадив
дванадцятирічну справу свого батька гетьмана Богдана, справу Великого Українського повстання.
Не хочу уподібнюватися цинікам, які кажуть: історія вчить тільки того, що нічого не вчить. Цього дня кожен
із нас подумки повертається до драматичних і сповнених великих очікувань подій дванадцятирічної давнини.
Разом з державними діячами, які того дня віддали свої голоси за Акт проголошення державної незалежності
України, і - таким чином - стояли біля витоків сучасної Української держави, я маю право для певних
історичних висновків та узагальнень.
Зараз ми перебуваємо в етапному місці нашого розвитку, коли зроблено перший, дванадцятирічний виток
навколо сонця нашої Незалежності. Момент завершення пройденого етапу і переходу в нову якість - саме на
такий лад налаштовує нас ця знакова цьогорічна цифра.
Яким був для нас цей перший виток у відкритому космосі суверенного існування?
Наше сходження на орбіту я би пропонував умовно означити як подолання дванадцяти ступенів. Крізь них
проліг наш рух по висхідній траєкторії утвердження України - цієї нової державної планети з розмаїтої
галактики сучасної глобалізованої цивілізації.
Цей циклічний злет ознаменований дванадцятьма викликами, якими була усіяна наша історична дорога.
Перший - це солодке слово "свобода". Усі ми пам'ятаємо, як у перші роки незалежності, в цей святковий
день, ми оголошували найбільшим досягненням саму державну Незалежність України. Волею
Всевишнього, втіленою нинішньою генерацією українців, звершується - на наших очах і нашими руками -
цього разу щасливий для нас історичний сценарій.
І якщо зовсім недавно міг викликати подив сам факт народження нової європейської держави, то сьогодні у
кров і плоть кожного з нас повинна ввійти істина: незалежність України є не лише найголовнішою подією
нашого віку, але й необхідною умовою успішного, безпечного та щасливого життя кожного з нас.
Сьогодні вже не існує сил, всередині України і за її межами, здатних становити реальну загрозу
незалежності України. З усіма нашими сусідами нас поєднують дружні та добросусідські відносини.
Фінальним акордом, який оформив відносини з ними, стало підписання Договору про режим державного
кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань між Україною і Румунією.
Другий - це саме будівництво держави. Одразу стало зрозумілим: будувати Україну - справа аж ніяк не
легша, ніж боротися за неї. Із проголошенням незалежності вступив у дію закон, який можна
перефразувати так: тільки та держава чогось варта, яка здатна себе відстояти.
На ранній стадії держава не могла не бути міцною - із централізованою, мобільною владою, здатною
блискавично приймати рішення й ефективно їх реалізувати. Президентсько-парламентський спосіб
державного управління став вимогою часу.
Держава сама для свого збереження і зміцнення обирала форму влади, а не люди, які приходили в цю
владу.
На завершення нинішнього циклу Українська держава - повна сил та енергії. Перший етап історичної
естафети не виснажив, а загартував її.
Однак ми стали на порозі нової смуги, де взяття бар'єрів потребує вже вищої виконавської майстерності.
Прийшов час для радикального оновлення влади.
Шановне товариство!
Як ви пам'ятаєте, після Президентських виборів 1999 року - в інавгураційній промові - я заявив: "Ви
побачите нового Президента". І тоді, і зараз мав на увазі - насамперед - дії влади, які зробили б її більш
ефективною - в інтересах громадян.
У 2000-му було зроблено спробу шляхом референдуму змінити ситуацію, але тоді, мабуть, було взято
зависоку планку, і зміни було заблоковано. Поступово до необхідності таких змін дійшло і суспільство, і
більшість політичних сил.
Таким чином, проведення політичної реформи стає ключовим елементом реалізації національних інтересів
України у площині внутрішньої політики.
Ще у 1999-му я розмірковував про політичну реформу. І вирішальним аргументом на її користь стало те,
про що хочу сказати вперше: якщо уважно проаналізувати нашу історію ще з часів гетьманства, то можна
зробити висновок: парламентсько-президентська форма правління якнайкраще відповідає політичній
психології, політичному архетипові нашого народу.
Українці не люблять віддавати забагато влади Президенту чи гетьману. Більшість із нас влаштовує, коли
керівника країни контролює сильне народне представництво, а таким є парламент. Тільки - хочу підкреслити
- сильний, відповідальний перед людьми парламент, а не набір популістів, які в погоні за "красним слівцем"
ладні поступитися і інтересами народу, і інтересами держави.
Якими були подальші дії Президента? Зразу після Президентських виборів, на початку 2000-го року, вперше
в новітній історії України, одинадцять фракцій утворили парламентську більшість, яка підтримала тодішній
уряд - і не моя вина, що він не працював з більшістю як слід. А після цього країна увійшла і фактично не
виходила з перманентної виборчої кампанії. Періоду, який закінчився тільки навесні минулого року.
Здавалось би, країна знову отримала шанс сформувати відповідальну владу. І дякувати за цей шанс ми
маємо тільки вам, дорогі співвітчизники. Вам, які - переважною більшістю голосів - віддали перевагу тим
політичним силам, котрі запропонували демократичний шлях розвитку країни.
Звичайно, результат виборів був би більш відчутним, якби в парламенті об'єдналися всі, кого обрали ви і
хто поділяє задекларовані цінності. Ось тоді - уперше в нашій історії - ми мали б парламент, де панувала б
співпраця, а не взаємопоборювання, справді відповідальна політика, а не перманентні вибухи політичних
амбіцій. Тоді б політику всієї Української держави можна було б назвати справді ефективною.
Можу лише жалкувати, що так не сталося.
Утім, незважаючи на протидію і зліва, і справа, вперше в новітній історії України було утворено коаліційний
уряд, який - разом з парламентською більшістю - підписав політичну угоду про співпрацю та солідарну
відповідальність. Так, це був тільки початковий рівень співпраці взаємно відповідальних парламентаріїв і
уряду. Але цим було доведено: запропонована політична конструкція здатна працювати.
Другим кроком було всенародне обговорення політичної реформи, яка не стала, хоч як нам це пророкували
й намагалися нав'язати недоброзичливці влади, - формальним "одобрямсом".
Обговорення довело: люди справді зацікавлені в запропонованій концепції реформи, гранично прозорій:
народ обирає депутатів, депутати формують парламентську більшість, більшість формує уряд і несе за нього
повну відповідальність; Президент є гарантом громадянських прав і виступає представником держави на
міжнародній арені.
Єдність більшості принципових позицій у суспільстві зафіксували й соціологічні опитування. Реакція
громадської думки довела: українці є освіченим, європейським і сучасним народом, який прагне демократії
і політичної відповідальності, народом, який відповідально ставиться до долі своєї держави, народом, який
шанує свої права і свободи.
Апелюючи до широких верств громадськості, я наголошував на необхідності досягти двох цілей.
Перша: формування справжніх засад політичної відповідальності, що дає змогу розмежувати провладні
сили та опозицію. Кожен політик повинен визначитися: він у владі чи в опозиції, і в результаті цього
визначення Верховна Рада перестане бути схожою на балаган для фронди опальних вельмож, які удають
великих сміливців і опозиціонерів.
Друга мета: зближення параметрів політичної системи України зі стандартами Європейського Союзу. Така
"європеїзація" політичної системи конче потрібна для того, щоб підтвердити на ділі та унаочнити нашу
відданість курсу на інтеграцію до європейських структур. "Євроремонт" української політики, до якого я
закликаю, означає утвердження України як рушія демократичних змін серед східнослов'янських країн та
всіх інших країн, що належать до сфери СНД.
Конституційну реформу впродовж всього 2003 року супроводжувало жорстке протистояння політиків і
партій. Хоча під час парламентських виборів всі вони заявляли про необхідність зміни системи влади.
Водночас Президент ішов і продовжував іти на все більші компроміси. Я відмовився від концепції
двопалатного парламенту, залишаючись його принциповим прихильником. Я відмовився від скорочення
кількості депутатів, а цю ідею підтримує більшість виборців. Виходячи з того, що політичний компроміс
стосовно реформи - в національних інтересах України, я погодився зняти власний законопроект змін до
Конституції.
Як ви, напевне, знаєте, упродовж серпня тривали консультації, які ставили за мету узгодження нового
законопроекту щодо змін до Конституції. У них взяли участь майже всі політичні сили, представлені в
парламенті. Робота над новим законопроектом фактично завершена.
Незважаючи на певні вади, я думаю, що цей законопроект має бути ухвалений Верховною Радою. Адже
підтримка конституційної більшості голосів, йому, напевне, уже забезпечена.
Найбільш принциповим для мене є те, що досягнуто згоди щодо основного питання, заради якого власне і
була зініційована реформа, а саме - стосовно принципу формування уряду коаліцією фракцій та
депутатських груп. Цей принцип гарантує відповідальність уряду перед суспільством за свою діяльність, або
бездіяльність.
Саме цей компроміс між політичними силами є для мене визначальним у ставленні до узгодженого
законопроекту.
Саме тому, зі свого боку, я - як Глава держави - готовий його підтримати.
Таким чином, можна стверджувати, що ми стоїмо на порозі своєрідного історичного компромісу тих, хто
тривалий час перебував по різні боки політичної барикади. Після запеклого протистояння політики
демонструють зрілість і згоду щодо ключових питань, від вирішення яких залежить розвиток демократії в
Україні.
На завершальному етапі політичної реформи - внесення змін до Конституції України - я закликаю усіх
учасників конституційного процесу відкинути амбіції, діяти виключно в інтересах народу та демократичного
майбутнього нашої держави.
Зміни в політичній системі зумовлені об'єктивними політичними потребами. Зрілість, компетентність та
потужність публічних політичних сил в Україні за останній час значно зміцнилися. Політична ситуація зараз
докорінно відрізняється від тієї, яка склалася в середині 90-х років. Очевидним є факт: ті, хто сподівався на
гальмування політичних трансформацій та перетворення їх на звичайнісіньке пустослів'я, серйозно
помилилися. Зараз уже зрозуміло, що категорично проти реформи тільки ті, хто не бажає справді
відповідальної влади, ті, хто не усвідомлює реальних потреб країни.
Але найголовніше - зміст політичної реформи отримав цілком реальну підтримку народу. Народна мудрість,
як завжди - проста і зрозуміла: за життя людей повинні відповідати всі гілки влади, оптимально
розподіливши між собою обов'язки, причому ці гілки мають становити цілісне і єдине державне древо.
Після всенародного благословення Конституційна реформа не може мати зворотного руху. Ми, шановні
соратники з дружніх владних гілок, не маємо права допустити, щоб держава застряла на тому самому витку
розвитку, коли прийшла пора переходити на нову орбіту.
Дорогі співвітчизники!
Третім викликом новітній Українській державі стала демократія, якої нам усім належало вчитися.
Усе, в тому числі й демократія, пізнається у порівнянні. Але при єдиній умові - коли дотримуються єдині для
всіх стандарти.
Мало користі від діяльності міжнародних спостерігачів та дорадників, які, оглядаючи політичні ландшафти
зарубіжних країн, взяли собі за звичку щораз повертати бінокль зворотним боком.
Крізь збільшене скло чомусь розглядають тільки наші помилки і не хочуть бачити наших успіхів.
Схожу ситуацію колись блискуче прокоментував Рабіндранат Тагор: "Зачиніть двері перед усіма
помилками, й істина ніколи не зможе ввійти".
Наочним виявом демократії, як відомо, є вибори, коли демос-народ, який, за Конституцією, є носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, делегує свою владу тимчасово уповноваженим нею
користуватися.
Так-от: цей захоплюючий демократичний турнір став у нас просто безперервним, бійці видимих
міжпартійних фронтів просто не сходять з електоральних барикад, а самі виборчі кампанії стали своєрідним
хобі мільйонів. Виборчі чемпіонати за кількістю уболівальників, мабуть, потіснили навіть всенародно
улюблений футбол.
До речі, не варто фетишизувати вибори, замінюючи ними - у масовій свідомості - програму побудови
комунізму: не буде манни небесної після президентської кампанії. А буде - звичне життя, коли, як це й
належиться при демократії, добробут кожного залежить - передусім - від нього самого. А не від міфічного
"месії".
Четвертий виклик - політична культура як окремий вимір нашого посттоталітарного перевтілення.
Вдумаймося: ще дванадцять років тому ми не мали не тільки своєї держави - не мали й політично
відповідальних, досвідчених сил, які були б здатні взяти на себе відповідальність за державотворення, за
проведення реформ. А суспільство, у свою чергу, було готове проголосувати за будь-яку зовнішньо
привабливу програму, за будь-яке гучне гасло. І ви знаєте, що нам таки довелося платити чималу ціну і за
деякі гучні гасла, і за таку готовність суспільства.
Нині уже нічим не можна оправдати демагогічну тріскотню і політичне аматорство. І якщо ми не
спроможемося внести поправки у свою особисту, внутрішню конституцію, якщо наші політики не
позбудуться тенет репресивної психології - демократія, про яку так галасують опозиційні меншовики,
залишиться фікцією.
Адже конституційна реформа - це лише зміна форми державного управління. Вона тільки тоді запрацює,
коли буде наповнена адекватним змістом. А зміст - це політична толерантність, менталітет нації, історична
традиція, а головне - професіоналізм політикуму, тобто персонального складу влади на усіх її гілках. І коли
ми говоримо про продуктивність парламентських моделей у Європі, то треба неодмінно мати на увазі - вона
ефективна тільки за умови наповнення тамтешньої форми тамтешнім змістом. Маю на увазі вміння вести
професійну політичну гру за єдиними для всіх і утвердженими віками правилами.
Ніхто не може піддавати сумніву, що таке управління немислиме без наявності опозиції до влади. Де
закінчується існування опозиції, там розпочинається торжество тоталітаризму.
Але в умовах демократії відносини влади і опозиції - це цивілізована конкуренція альтернативних програм
суспільного розвитку, підкреслюю: конкуренція альтернативних програм, - а не перманентні кулачні бої
епохи середньовіччя.
Найефективніше мірило політичної зрілості - ставлення до громадської думки. З нею повинна рахуватися не
лише влада, а й, однаковою мірою, і опозиція.
П'ятий виклик - це всюдисуще слово "партія", яка за старих часів була піднесена в ранг ідеологічної ікони, а
насправді - набила оскомину суспільній свідомості.
І тут ми не можемо без крайнощів: з однопартійного тоталітаризму скочили одразу в багатопартійний
анархізм. За кількістю партій давно залишили позаду, напевно, весь Євросоюз. Але справа навіть не в
кількості.
Зрілі партії повинні бути несучими конструкціями демократичних систем, які несуть повну політичну
відповідальність перед суспільством. Треба задіяти законодавчі механізми для їх прискореної еволюції від
разових виборчих проектів до постійно діючих політичних інститутів.
Шостий - ринок, який став найвиразнішим "брендом" нової доби.
Ми повернули знову на п'єдестал перевірену віками праматір економічного прогресу - репресовану роками
тоталітарної системи приватну власність і таки створили новий клас сучасного суспільства - клас
підприємців.
Ми маємо рацію, коли висловлюємо претензії до національної буржуазії, але саме вона повинна стати тим
прагматичним локомотивом, який виведе Україну в коло найуспішніших країн світу. З іншого боку -
держава повинна робити все необхідне для супроводження інтересів українського капіталу за кордоном,
дбати, аби українські підприємства отримали вигідні контракти від закордонних підрядників - адже цей
капітал творить національне багатство і утримує реальні робочі місця.
Український підприємець пройшов важкий період становлення. Він позбувається родових вад первинного
накопичення капіталу і прагне вийти на обрії системного та прозорого ведення бізнесу. Повинні сприяти
цьому рішучі правові та адміністративні заходи відокремлення влади від власності, а політики від капіталу.
Шановні друзі!
Мені не байдуже, яким Президент Кучма увійде в історію - про це можуть говорити тільки конкретні справи.
Україна отримала в спадок від Радянського Союзу уламок його народногосподарського комплексу. Він
виробляв тільки 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку.
Суспільство створювало товари, у яких не мало потреби. А у військово-промисловому комплексі, який
завантажував сорок відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив взагалі
тільки 3 відсотки.
Україна у складі СРСР мала згубний для неї платіжний баланс. Вона споживала тільки дві третини
виробленого нею ВВП.
І з цього гібрида належало витворити національну ринкову економіку, при тому на руїнах командно-
адміністративної системи.
Скажу без перебільшення: цей виклик виявився для нас найважчим випробуванням, яке ставило 10 років
тому під загрозу саме існування України.
Але ми пройшли шлях від крайньої нижньої точки у 1994-му - падіння ВВП 23 відсотки, інфляція - понад
десять тисяч відсотків, і до нинішньої - зростання ВВП за останні три роки на 20 відсотків, інфляція на рівні 5
відсотків.
Зазначу, що обидва ці показники - як негативний, так і позитивний - на рівні світових рекордів.
Українська економіка зробила "мертву петлю" і впевнено набирає висоту. Причина - у правильності
реформаторського курсу, яким неухильно йшла Україна практично протягом усіх років свого існування. І
головне - у самовідданій праці нашого народу, бо перемога на економічному фронті кувалася не в
міністерських кабінетах та сесійних залах, а на робочих місцях мільйонів і мільйонів знаменитих своєю
працелюбністю українців, які двічі на президентських виборах підтримали стратегічний політичний курс
керівництва держави і утверджували його повсякденною працею.
Сильна й ефективна влада потроху, нехай набагато повільніше, ніж того б хотілося, набирає обертів. Разом з
нею набирає обертів і країна. Ми маємо всі підстави пишатися поліпшенням соціально-економічної ситуації.
Висловлюю особисту вдячність усім співгромадянам, які доклали до цього зусиль.
Уперше за 12 років розпочалася реалізація концепції України як транзитної держави. Маю на увазі, перш за
все, будівництво європейських автобанів, що означає тисячі нових робочих місць у країні. Запустили
швидкісні потяги, що з'єднали столицю з найбільшими містами України. Відновили авіасполучення
всередині країни.
Дуже важливо, що позитивні зрушення відчув
Високоповажні гості України!
Дорогі співвітчизники!
На історичному календарі - щедрий місяць серпень. І знову кожен з нас промовляє у цю благодатну,
освячену волею і щастям мить: "З днем народження, рідна Україно!"
Чергова річниця Незалежності України - не тільки час, коли треба підбити підсумки пройденого країною, але
й дата, коли належить дати відповіді на найбільш актуальні питання сучасної доби. Найголовніше з них - як
вище державне керівництво України оцінює пройдений шлях і що запланувало на майбутнє?
Усі ми знову і знову повертаємося у доленосне літо 91-го. Так було дотепер, так буде і через сотні та тисячі
літ. Бо подія, яка осяює сьогодні наші серця, підноситься своєю величчю над усіма нами, українцями -
мертвими, живими і ще не народженими, - підноситься на саму вершину нашої національної сутності, на
вершину, до якої пролягають довгі та страдницькі віки боротьби за волю. І з якої видніються неозорі
виднокола нових віків щасливого життя - на волі.
Правильно кажуть: велике бачиться на відстані. Можливо, ті, хто прийде на цю прекрасну і вільну землю
після нас - глибше і повніше осмислять грандіозність того, що сталося 24 серпня 1991 року.
Однак перед наступними поколіннями ми маємо одну, але колосальну перевагу, бо ми і тільки ми, нині
суще покоління, здобули Незалежність України.
Шановні співгромадяни!
Сьогодні на сцені, на якій вершиться історія, над нами височить новий часовий відлік - Україні сповнилося
дванадцять.
Саме стільки - 12 місяців - триває планетарний цикл обертання Землі навколо Сонця. Цю циклічність
прийнято вважати оптимальною у будь-яких сферах, у тому числі - і в суспільно-історичних.
Для України дванадцята річниця Незалежності певною мірою символічна. Символічна, оскільки не раз у
нашій непростій історії так уже було, що наша країна зазнавала фатальних втрат саме після виснажливого
дванадцятиріччя.
Таким став трагічний 1930 рік, коли на дванадцятому році після Четвертого Універсалу, проголошення
державної незалежності Української Народної Республіки - наша країна була на порозі найбільшого в історії
людства штучного Голодомору. Тоді за своє природне прагнення до свободи і за право самостійно
господарювати на своїй землі заплатили життям мільйони господарів найбагатших на планеті чорноземів.
Таким став 1660 рік - тоді Юрій Хмельницький, передавши Україну під управління Речі Посполитої, зрадив
дванадцятирічну справу свого батька гетьмана Богдана, справу Великого Українського повстання.
Не хочу уподібнюватися цинікам, які кажуть: історія вчить тільки того, що нічого не вчить. Цього дня кожен
із нас подумки повертається до драматичних і сповнених великих очікувань подій дванадцятирічної давнини.
Разом з державними діячами, які того дня віддали свої голоси за Акт проголошення державної незалежності
України, і - таким чином - стояли біля витоків сучасної Української держави, я маю право для певних
історичних висновків та узагальнень.
Зараз ми перебуваємо в етапному місці нашого розвитку, коли зроблено перший, дванадцятирічний виток
навколо сонця нашої Незалежності. Момент завершення пройденого етапу і переходу в нову якість - саме на
такий лад налаштовує нас ця знакова цьогорічна цифра.
Яким був для нас цей перший виток у відкритому космосі суверенного існування?
Наше сходження на орбіту я би пропонував умовно означити як подолання дванадцяти ступенів. Крізь них
проліг наш рух по висхідній траєкторії утвердження України - цієї нової державної планети з розмаїтої
галактики сучасної глобалізованої цивілізації.
Цей циклічний злет ознаменований дванадцятьма викликами, якими була усіяна наша історична дорога.
Перший - це солодке слово "свобода". Усі ми пам'ятаємо, як у перші роки незалежності, в цей святковий
день, ми оголошували найбільшим досягненням саму державну Незалежність України. Волею
Всевишнього, втіленою нинішньою генерацією українців, звершується - на наших очах і нашими руками -
цього разу щасливий для нас історичний сценарій.
І якщо зовсім недавно міг викликати подив сам факт народження нової європейської держави, то сьогодні у
кров і плоть кожного з нас повинна ввійти істина: незалежність України є не лише найголовнішою подією
нашого віку, але й необхідною умовою успішного, безпечного та щасливого життя кожного з нас.
Сьогодні вже не існує сил, всередині України і за її межами, здатних становити реальну загрозу
незалежності України. З усіма нашими сусідами нас поєднують дружні та добросусідські відносини.
Фінальним акордом, який оформив відносини з ними, стало підписання Договору про режим державного
кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань між Україною і Румунією.
Другий - це саме будівництво держави. Одразу стало зрозумілим: будувати Україну - справа аж ніяк не
легша, ніж боротися за неї. Із проголошенням незалежності вступив у дію закон, який можна
перефразувати так: тільки та держава чогось варта, яка здатна себе відстояти.
На ранній стадії держава не могла не бути міцною - із централізованою, мобільною владою, здатною
блискавично приймати рішення й ефективно їх реалізувати. Президентсько-парламентський спосіб
державного управління став вимогою часу.
Держава сама для свого збереження і зміцнення обирала форму влади, а не люди, які приходили в цю
владу.
На завершення нинішнього циклу Українська держава - повна сил та енергії. Перший етап історичної
естафети не виснажив, а загартував її.
Однак ми стали на порозі нової смуги, де взяття бар'єрів потребує вже вищої виконавської майстерності.
Прийшов час для радикального оновлення влади.
Шановне товариство!
Як ви пам'ятаєте, після Президентських виборів 1999 року - в інавгураційній промові - я заявив: "Ви
побачите нового Президента". І тоді, і зараз мав на увазі - насамперед - дії влади, які зробили б її більш
ефективною - в інтересах громадян.
У 2000-му було зроблено спробу шляхом референдуму змінити ситуацію, але тоді, мабуть, було взято
зависоку планку, і зміни було заблоковано. Поступово до необхідності таких змін дійшло і суспільство, і
більшість політичних сил.
Таким чином, проведення політичної реформи стає ключовим елементом реалізації національних інтересів
України у площині внутрішньої політики.
Ще у 1999-му я розмірковував про політичну реформу. І вирішальним аргументом на її користь стало те,
про що хочу сказати вперше: якщо уважно проаналізувати нашу історію ще з часів гетьманства, то можна
зробити висновок: парламентсько-президентська форма правління якнайкраще відповідає політичній
психології, політичному архетипові нашого народу.
Українці не люблять віддавати забагато влади Президенту чи гетьману. Більшість із нас влаштовує, коли
керівника країни контролює сильне народне представництво, а таким є парламент. Тільки - хочу підкреслити
- сильний, відповідальний перед людьми парламент, а не набір популістів, які в погоні за "красним слівцем"
ладні поступитися і інтересами народу, і інтересами держави.
Якими були подальші дії Президента? Зразу після Президентських виборів, на початку 2000-го року, вперше
в новітній історії України, одинадцять фракцій утворили парламентську більшість, яка підтримала тодішній
уряд - і не моя вина, що він не працював з більшістю як слід. А після цього країна увійшла і фактично не
виходила з перманентної виборчої кампанії. Періоду, який закінчився тільки навесні минулого року.
Здавалось би, країна знову отримала шанс сформувати відповідальну владу. І дякувати за цей шанс ми
маємо тільки вам, дорогі співвітчизники. Вам, які - переважною більшістю голосів - віддали перевагу тим
політичним силам, котрі запропонували демократичний шлях розвитку країни.
Звичайно, результат виборів був би більш відчутним, якби в парламенті об'єдналися всі, кого обрали ви і
хто поділяє задекларовані цінності. Ось тоді - уперше в нашій історії - ми мали б парламент, де панувала б
співпраця, а не взаємопоборювання, справді відповідальна політика, а не перманентні вибухи політичних
амбіцій. Тоді б політику всієї Української держави можна було б назвати справді ефективною.
Можу лише жалкувати, що так не сталося.
Утім, незважаючи на протидію і зліва, і справа, вперше в новітній історії України було утворено коаліційний
уряд, який - разом з парламентською більшістю - підписав політичну угоду про співпрацю та солідарну
відповідальність. Так, це був тільки початковий рівень співпраці взаємно відповідальних парламентаріїв і
уряду. Але цим було доведено: запропонована політична конструкція здатна працювати.
Другим кроком було всенародне обговорення політичної реформи, яка не стала, хоч як нам це пророкували
й намагалися нав'язати недоброзичливці влади, - формальним "одобрямсом".
Обговорення довело: люди справді зацікавлені в запропонованій концепції реформи, гранично прозорій:
народ обирає депутатів, депутати формують парламентську більшість, більшість формує уряд і несе за нього
повну відповідальність; Президент є гарантом громадянських прав і виступає представником держави на
міжнародній арені.
Єдність більшості принципових позицій у суспільстві зафіксували й соціологічні опитування. Реакція
громадської думки довела: українці є освіченим, європейським і сучасним народом, який прагне демократії
і політичної відповідальності, народом, який відповідально ставиться до долі своєї держави, народом, який
шанує свої права і свободи.
Апелюючи до широких верств громадськості, я наголошував на необхідності досягти двох цілей.
Перша: формування справжніх засад політичної відповідальності, що дає змогу розмежувати провладні
сили та опозицію. Кожен політик повинен визначитися: він у владі чи в опозиції, і в результаті цього
визначення Верховна Рада перестане бути схожою на балаган для фронди опальних вельмож, які удають
великих сміливців і опозиціонерів.
Друга мета: зближення параметрів політичної системи України зі стандартами Європейського Союзу. Така
"європеїзація" політичної системи конче потрібна для того, щоб підтвердити на ділі та унаочнити нашу
відданість курсу на інтеграцію до європейських структур. "Євроремонт" української політики, до якого я
закликаю, означає утвердження України як рушія демократичних змін серед східнослов'янських країн та
всіх інших країн, що належать до сфери СНД.
Конституційну реформу впродовж всього 2003 року супроводжувало жорстке протистояння політиків і
партій. Хоча під час парламентських виборів всі вони заявляли про необхідність зміни системи влади.
Водночас Президент ішов і продовжував іти на все більші компроміси. Я відмовився від концепції
двопалатного парламенту, залишаючись його принциповим прихильником. Я відмовився від скорочення
кількості депутатів, а цю ідею підтримує більшість виборців. Виходячи з того, що політичний компроміс
стосовно реформи - в національних інтересах України, я погодився зняти власний законопроект змін до
Конституції.
Як ви, напевне, знаєте, упродовж серпня тривали консультації, які ставили за мету узгодження нового
законопроекту щодо змін до Конституції. У них взяли участь майже всі політичні сили, представлені в
парламенті. Робота над новим законопроектом фактично завершена.
Незважаючи на певні вади, я думаю, що цей законопроект має бути ухвалений Верховною Радою. Адже
підтримка конституційної більшості голосів, йому, напевне, уже забезпечена.
Найбільш принциповим для мене є те, що досягнуто згоди щодо основного питання, заради якого власне і
була зініційована реформа, а саме - стосовно принципу формування уряду коаліцією фракцій та
депутатських груп. Цей принцип гарантує відповідальність уряду перед суспільством за свою діяльність, або
бездіяльність.
Саме цей компроміс між політичними силами є для мене визначальним у ставленні до узгодженого
законопроекту.
Саме тому, зі свого боку, я - як Глава держави - готовий його підтримати.
Таким чином, можна стверджувати, що ми стоїмо на порозі своєрідного історичного компромісу тих, хто
тривалий час перебував по різні боки політичної барикади. Після запеклого протистояння політики
демонструють зрілість і згоду щодо ключових питань, від вирішення яких залежить розвиток демократії в
Україні.
На завершальному етапі політичної реформи - внесення змін до Конституції України - я закликаю усіх
учасників конституційного процесу відкинути амбіції, діяти виключно в інтересах народу та демократичного
майбутнього нашої держави.
Зміни в політичній системі зумовлені об'єктивними політичними потребами. Зрілість, компетентність та
потужність публічних політичних сил в Україні за останній час значно зміцнилися. Політична ситуація зараз
докорінно відрізняється від тієї, яка склалася в середині 90-х років. Очевидним є факт: ті, хто сподівався на
гальмування політичних трансформацій та перетворення їх на звичайнісіньке пустослів'я, серйозно
помилилися. Зараз уже зрозуміло, що категорично проти реформи тільки ті, хто не бажає справді
відповідальної влади, ті, хто не усвідомлює реальних потреб країни.
Але найголовніше - зміст політичної реформи отримав цілком реальну підтримку народу. Народна мудрість,
як завжди - проста і зрозуміла: за життя людей повинні відповідати всі гілки влади, оптимально
розподіливши між собою обов'язки, причому ці гілки мають становити цілісне і єдине державне древо.
Після всенародного благословення Конституційна реформа не може мати зворотного руху. Ми, шановні
соратники з дружніх владних гілок, не маємо права допустити, щоб держава застряла на тому самому витку
розвитку, коли прийшла пора переходити на нову орбіту.
Дорогі співвітчизники!
Третім викликом новітній Українській державі стала демократія, якої нам усім належало вчитися.
Усе, в тому числі й демократія, пізнається у порівнянні. Але при єдиній умові - коли дотримуються єдині для
всіх стандарти.
Мало користі від діяльності міжнародних спостерігачів та дорадників, які, оглядаючи політичні ландшафти
зарубіжних країн, взяли собі за звичку щораз повертати бінокль зворотним боком.
Крізь збільшене скло чомусь розглядають тільки наші помилки і не хочуть бачити наших успіхів.
Схожу ситуацію колись блискуче прокоментував Рабіндранат Тагор: "Зачиніть двері перед усіма
помилками, й істина ніколи не зможе ввійти".
Наочним виявом демократії, як відомо, є вибори, коли демос-народ, який, за Конституцією, є носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, делегує свою владу тимчасово уповноваженим нею
користуватися.
Так-от: цей захоплюючий демократичний турнір став у нас просто безперервним, бійці видимих
міжпартійних фронтів просто не сходять з електоральних барикад, а самі виборчі кампанії стали своєрідним
хобі мільйонів. Виборчі чемпіонати за кількістю уболівальників, мабуть, потіснили навіть всенародно
улюблений футбол.
До речі, не варто фетишизувати вибори, замінюючи ними - у масовій свідомості - програму побудови
комунізму: не буде манни небесної після президентської кампанії. А буде - звичне життя, коли, як це й
належиться при демократії, добробут кожного залежить - передусім - від нього самого. А не від міфічного
"месії".
Четвертий виклик - політична культура як окремий вимір нашого посттоталітарного перевтілення.
Вдумаймося: ще дванадцять років тому ми не мали не тільки своєї держави - не мали й політично
відповідальних, досвідчених сил, які були б здатні взяти на себе відповідальність за державотворення, за
проведення реформ. А суспільство, у свою чергу, було готове проголосувати за будь-яку зовнішньо
привабливу програму, за будь-яке гучне гасло. І ви знаєте, що нам таки довелося платити чималу ціну і за
деякі гучні гасла, і за таку готовність суспільства.
Нині уже нічим не можна оправдати демагогічну тріскотню і політичне аматорство. І якщо ми не
спроможемося внести поправки у свою особисту, внутрішню конституцію, якщо наші політики не
позбудуться тенет репресивної психології - демократія, про яку так галасують опозиційні меншовики,
залишиться фікцією.
Адже конституційна реформа - це лише зміна форми державного управління. Вона тільки тоді запрацює,
коли буде наповнена адекватним змістом. А зміст - це політична толерантність, менталітет нації, історична
традиція, а головне - професіоналізм політикуму, тобто персонального складу влади на усіх її гілках. І коли
ми говоримо про продуктивність парламентських моделей у Європі, то треба неодмінно мати на увазі - вона
ефективна тільки за умови наповнення тамтешньої форми тамтешнім змістом. Маю на увазі вміння вести
професійну політичну гру за єдиними для всіх і утвердженими віками правилами.
Ніхто не може піддавати сумніву, що таке управління немислиме без наявності опозиції до влади. Де
закінчується існування опозиції, там розпочинається торжество тоталітаризму.
Але в умовах демократії відносини влади і опозиції - це цивілізована конкуренція альтернативних програм
суспільного розвитку, підкреслюю: конкуренція альтернативних програм, - а не перманентні кулачні бої
епохи середньовіччя.
Найефективніше мірило політичної зрілості - ставлення до громадської думки. З нею повинна рахуватися не
лише влада, а й, однаковою мірою, і опозиція.
П'ятий виклик - це всюдисуще слово "партія", яка за старих часів була піднесена в ранг ідеологічної ікони, а
насправді - набила оскомину суспільній свідомості.
І тут ми не можемо без крайнощів: з однопартійного тоталітаризму скочили одразу в багатопартійний
анархізм. За кількістю партій давно залишили позаду, напевно, весь Євросоюз. Але справа навіть не в
кількості.
Зрілі партії повинні бути несучими конструкціями демократичних систем, які несуть повну політичну
відповідальність перед суспільством. Треба задіяти законодавчі механізми для їх прискореної еволюції від
разових виборчих проектів до постійно діючих політичних інститутів.
Шостий - ринок, який став найвиразнішим "брендом" нової доби.
Ми повернули знову на п'єдестал перевірену віками праматір економічного прогресу - репресовану роками
тоталітарної системи приватну власність і таки створили новий клас сучасного суспільства - клас
підприємців.
Ми маємо рацію, коли висловлюємо претензії до національної буржуазії, але саме вона повинна стати тим
прагматичним локомотивом, який виведе Україну в коло найуспішніших країн світу. З іншого боку -
держава повинна робити все необхідне для супроводження інтересів українського капіталу за кордоном,
дбати, аби українські підприємства отримали вигідні контракти від закордонних підрядників - адже цей
капітал творить національне багатство і утримує реальні робочі місця.
Український підприємець пройшов важкий період становлення. Він позбувається родових вад первинного
накопичення капіталу і прагне вийти на обрії системного та прозорого ведення бізнесу. Повинні сприяти
цьому рішучі правові та адміністративні заходи відокремлення влади від власності, а політики від капіталу.
Шановні друзі!
Мені не байдуже, яким Президент Кучма увійде в історію - про це можуть говорити тільки конкретні справи.
Україна отримала в спадок від Радянського Союзу уламок його народногосподарського комплексу. Він
виробляв тільки 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку.
Суспільство створювало товари, у яких не мало потреби. А у військово-промисловому комплексі, який
завантажував сорок відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив взагалі
тільки 3 відсотки.
Україна у складі СРСР мала згубний для неї платіжний баланс. Вона споживала тільки дві третини
виробленого нею ВВП.
І з цього гібрида належало витворити національну ринкову економіку, при тому на руїнах командно-
адміністративної системи.
Скажу без перебільшення: цей виклик виявився для нас найважчим випробуванням, яке ставило 10 років
тому під загрозу саме існування України.
Але ми пройшли шлях від крайньої нижньої точки у 1994-му - падіння ВВП 23 відсотки, інфляція - понад
десять тисяч відсотків, і до нинішньої - зростання ВВП за останні три роки на 20 відсотків, інфляція на рівні 5
відсотків.
Зазначу, що обидва ці показники - як негативний, так і позитивний - на рівні світових рекордів.
Українська економіка зробила "мертву петлю" і впевнено набирає висоту. Причина - у правильності
реформаторського курсу, яким неухильно йшла Україна практично протягом усіх років свого існування. І
головне - у самовідданій праці нашого народу, бо перемога на економічному фронті кувалася не в
міністерських кабінетах та сесійних залах, а на робочих місцях мільйонів і мільйонів знаменитих своєю
працелюбністю українців, які двічі на президентських виборах підтримали стратегічний політичний курс
керівництва держави і утверджували його повсякденною працею.
Сильна й ефективна влада потроху, нехай набагато повільніше, ніж того б хотілося, набирає обертів. Разом з
нею набирає обертів і країна. Ми маємо всі підстави пишатися поліпшенням соціально-економічної ситуації.
Висловлюю особисту вдячність усім співгромадянам, які доклали до цього зусиль.
Уперше за 12 років розпочалася реалізація концепції України як транзитної держави. Маю на увазі, перш за
все, будівництво європейських автобанів, що означає тисячі нових робочих місць у країні. Запустили
швидкісні потяги, що з'єднали столицю з найбільшими містами України. Відновили авіасполучення
всередині країни.
Дуже важливо, що позитивні зрушення відчув